01
Світ мінус один (The World Minus One)
▶
Концепція «світ мінус один» знаменує остаточну відмову від американської винятковості та перехід до хаотичного міжвладдя. Глобальна архітектура безпеки більше не спирається на гарантії Вашингтона, створюючи вакуум, який заповнюється регіональними альянсами без єдиного центру сили. Для ринків це означає зростання геополітичної премії за ризик: традиційні захисні активи (долар, трежеріс) можуть втрачати ефективність на тлі фрагментації торговельних шляхів. Країнам середньої ланки відкривається вікно можливостей для дипломатичного арбітражу, проте відсутність «світового жандарма» кратно підвищує ймовірність локальних конфліктів за ресурси. Інституційний ризик полягає в деградації міжнародних організацій (ООН, СОТ), які стають недієздатними без американського лідерства. Інвесторам слід готуватися до волатильності на ринках, що розвиваються, де політична нестабільність більше не стримується зовнішнім тиском. У довгостроковій перспективі це веде до формування нових валютних зон та перегляду ланцюжків постачання в обхід зон впливу США.
02
Військова перевага Китаю (China's Military Is Now Leading)
▶
Технологічний паритет, а в ряді сегментів і перевага НВАК над Пентагоном, змінює стратегічний баланс в Індо-Тихоокеанському регіоні. Пекін перейшов від копіювання до інновацій, створюючи системи (гіперзвук, дрони, ШІ), які роблять американську присутність у регіоні вразливою та економічно недоцільною. Прихована логіка полягає у стратегії «заборони доступу» (A2/AD), яка знецінює американські авіаносні групи без прямого зіткнення. Це сигнал тайванським елітам та бізнесу: американські гарантії безпеки стають технічно нездійсненними. Для глобального ВПК це означає початок нового витка гонки озброєнь з акцентом на автономні системи та космічне базування. Ризик для технологічних ринків полягає у ймовірному посиленні експортного контролю та примусовому розриві ланцюжків постачання напівпровідників. Геополітично це підштовхує союзників США (Японію, Австралію) до форсованої мілітаризації та пошуку власної ядерної парасольки.
03
Нова ядерна ера (The New Nuclear Age)
▶
Світ стоїть на порозі неконтрольованої хвилі ядерного розповсюдження, спровокованої ерозією американських гарантій безпеки. Союзники Вашингтона, бачачи його нерішучість та внутрішню нестабільність, починають розглядати власний ядерний арсенал як єдину гарантію суверенітету. Це руйнує режим нерозповсюдження (ДНЯЗ) і створює ризики появи ядерної зброї у держав із нестійкими режимами. Для енергетичних ринків це сигнал до ренесансу атомної енергетики, оскільки збагачення урану стає питанням національної безпеки, а не лише генерації. Прихована загроза полягає у підвищенні ймовірності «випадкової» ядерної війни через збої в системах раннього попередження нових ядерних держав. Це фундаментально змінює оцінку країнових ризиків: наявність ядерної програми стає фактором інвестиційної привабливості (як гарантія стабільності кордонів), але водночас і приводом для жорстких санкцій.
04
Саудівсько-пакистанський пакт (The Saudi-Pakistani Pact and South Asia)
▶
Нова оборонна угода між Ер-Ріядом та Ісламабадом змінює баланс сил на Близькому Сході та у Південній Азії. Саудівська Аравія фактично купує «ядерну парасольку» Пакистану в обмін на фінансову допомогу, страхуючись від іранської загрози без участі США. Для Пакистану це спосіб уникнути дефолту та посилити позиції у протистоянні з Індією, що підвищує градус напруженості у Кашмірі. Індії доведеться шукати заходи у відповідь, можливо, через поглиблення зв'язків з Ізраїлем або перегляд своєї ядерної доктрини. Для нафтових ринків це позитивний сигнал стабільності в Затоці, але він несе ризики втягування Пакистану в близькосхідні конфлікти. Угода демонструє зниження впливу США у регіоні, де ключові гравці тепер віддають перевагу прямим домовленостям. Це створює передумови для формування нового ісламського військово-політичного блоку, незалежного від Заходу.
05
Азія віддала надто багато в торгівлі (Asia Gave Too Much on Trade)
▶
Торговельна політика адміністрації Трампа змушує азійські країни до кабальних угод, вимагаючи інвестицій в економіку США та дзеркального застосування американських санкцій проти Китаю. Країни АСЕАН, Японія та Південна Корея змушені жертвувати економічним суверенітетом заради збереження доступу до американського ринку. Це створює небезпечний прецедент: торговельні угоди перетворюються на інструмент зовнішнього управління внутрішньою політикою партнерів. Для глобальних корпорацій це означає фрагментацію бізнесу: робота на китайському та американському ринках одночасно стає юридично неможливою. Ризик полягає в тому, що такий тиск може штовхнути країни Азії, що вагаються, в орбіту впливу Пекіна, який пропонує гнучкіші умови. У короткостроковій перспективі це стимулює приплив капіталу в США, але стратегічно підриває довіру до долара та американської юрисдикції.